Розуміння і повага як шлях до подолання страху перед собаками

*З особистого досвіду

Мені було шість років, коли під час прогулянки з дідусем ми випадково зайшли на територію, яку охороняли кілька великих собак. Вони не вкусили нас – просто оточили і голосно гавкали. Нам вдалося повільно відступити і залишити те місце неушкодженими. Але пережитого в той день переляку виявилося достатньо, щоб відтоді і аж до студентських років я боялася будь-яких собак – просто до паніки.

Я переходила на інший бік вулиці, щойно побачивши перехожого з собакою на повідці. Відмовлялася йти в гості, якщо знала, що в сім’ї, куди мене запрошували, живе пес, навіть маленький. Зачувши, як сходами піднімається сусідка – мила і ввічлива пані – я чекала за зачиненими дверима, доки вона зайде у свою квартиру, адже поряд із нею йшов на повідці її гончак. У мене тремтіли коліна, якщо в салоні автобуса хтось їхав із псом. А необхідність пройти тихою вулицею з приватними будинками обабіч ставала для мене випробуванням: майже з-за кожного паркану лунав гавкіт і я не могла припинити думати, чи надійні ті паркани, чи немає десь дірки, звідки на мене ось-ось вискочить собака…

****

Чому люди можуть боятися собак?

Фахівці досліджували це питання протягом років. Було виділено чотири основні чинники, які можуть діяти окремо або поєднуватися; втім, цей перелік не є вичерпним.

1. Власний негативний або травматичний досвід.

Найочевидніша причина — якщо в минулому (особливо в дитинстві) на людину напав собака, покусав її або просто сильно налякав гавканням чи раптовими різкими рухами, то й у дорослому житті ця людина може відчувати тривогу чи дискомфорт, опинившись поруч із псом. Втім, негативний досвід для розвитку фобії не обов’язковий. Буває й навпаки: неприємна пригода із собакою минає, не залишаючи стійкого страху.

2. Спостереження за реакцією інших людей.

Діти переймають уявлення й реакції дорослих, бо ті більше знають і краще оцінюють. Коли дорослий каже “небезпечно” про ситуацію, яка здається нейтральною, то дитина йому вірить і перекриває своє безпосереднє сприйняття шаблоном, навіть якщо той емоційно суперечить безпосередньому сприйняттю (наприклад, песик може на початку викликати симпатію).

Якщо мама чи тато щоразу напружуються й відводять дитину подалі, щойно побачать собаку, малюк може сприйняти цю реакцію як сигнал небезпеки — навіть коли сама тварина поводиться спокійно. Дослідження підтверджують, що маленькі діти можуть засвоювати страх, спостерігаючи за наляканими реакціями батьків на незнайомі об’єкти. Отже, страх не обов’язково виникає через власний негативний досвід: іноді достатньо спостерігати за тим, як реагують інші.

3. Інформаційне навіювання.

Застереження на кшталт «не підходь, бо покусає», розповіді про скажених собак і регулярні повідомлення в медіа про напади собак можуть сформувати стійке уявлення про те, що будь-який собака — це смертельна загроза. Таке уявлення може виникнути навіть у дитини, яка сама не переживала нічого поганого у взаємодії із собаками.

4. Індивідуальна біологічна схильність, іноді спадкова.

Генетично може передаватися не конкретно страх перед собаками, а схильність до страху перед тваринами загалом: людина може сильніше реагувати на загрозу, швидше лякатися й довше залишатися в стані переляку.

Спадковість може підвищувати схильність до страху, але не означає, що він обов’язково виникне. Навіть за наявності такої схильності людина може ніколи не розвинути стійкого страху перед собаками.

Автори дослідження розглядають гіпотезу так званої «підготовленості»: мозок може легше навчатися боятися істот, які становили небезпеку для наших предків. У собак при цьому немає особливого «гена страху»: вони просто належать до категорії тварин, яких людина може сприймати як потенційну загрозу. На сприйняття впливає, зокрема, те, наскільки часто людина зустрічає певних тварин у своєму середовищі: побачити на вулиці міста собаку, очевидно, більш імовірно, аніж тигра чи носорога.

 

А що, якби ми знали про собак трохи більше?

«Собаки, які мали можливість розвинути навички спілкування з іншими собаками — і чиї сигнали ми не ігнорували й не перекривали, — здатні розуміти одне одного і, по суті, майже ніколи не вступають у бійку. Вовки та собаки — насправді мирні тварини, які намагаються уникати конфліктів і вміють їх вирішувати. Зазвичай саме ми, люди, створюємо конфлікти у стосунках із нашими собаками», — пише норвезька експертка-кінологиня Турід Ругос у своїй книзі «Діалог із собаками: сигнали примирення» (в оригіналі — On Talking Terms with Dogs: Calming Signals).

Можливо, для когось це стане новиною, але собаки за своєю природою схильні уникати конфліктів. Бійка з укусами для них — це крайній випадок, який може поставити під загрозу виживання всієї групи. Тому вони спочатку намагаються порозумітися з опонентом чи незнайомцем. Для цього в собачій мові тіла є багато сигналів, за допомогою яких вони демонструють мирні наміри, заспокоюють опонента, знімають власне напруження, або ж попереджають про своє невдоволення тим, що відбувається. Для передачі цих сигналів використовуються пози, рухи, міміка, звуки, вираз очей, а також положення вух та хвоста.

Коли песикові не подобаються дії людини (наприклад, надмірні обійми, погладжування проти шерсті, пильний погляд чи порушення особистого простору), він також застосовуватиме сигнали примирення. Якщо навчитися їх розуміти, можна передбачити поведінку тварини. Захисна агресія – це далеко не перший крок тварини задля припинення дискомфортної для неї чужої поведінки. Перед цим собака не раз проситиме дати йому спокій усіма доступними жестами:

Відвертання голови вбік. Може свідчити про дискомфорт або спробу уникнути напруженої взаємодії. Цей сигнал добре знають фотографи, які спеціалізуються на зйомках домашніх тварин: собака може відвертатися від камери, коли об'єктив спрямований просто на морду.

Відвертання всім тілом. Це спроба заспокоїти занадто збудженого «співрозмовника», наприклад, цуценя, яке втомлює старшого пса своїм бажанням погратися.

Облизування губ і носа. Пес так показує напруження при наближенні незрозумілого об’єкта: людини, тварини або інструмента (як-от щітки чи ножиць для стрижки кігтів). Звісно ж, потрібно враховувати контекст: зачувши запах смаколика, собака теж облизуватиметься, але з іншої причини.

Позіхання. У собак це зовсім не ознака нудьги або сонливості. Так вони показують стурбованість, невпевненість, помірний страх – наприклад, під час процедур у ветеринара чи грумера.

Сповільнення рухів аж до ефекту «повільної зйомки». Так собаки поводяться, коли навколо забагато подій: люди поруч збуджені, махають руками й галасують. Пес намагається заспокоїти їх і самого себе.

Погляд убік без повертання голови – так зване «китове око». У стресових чи складних ситуаціях собаки часто відводять очі, оголюючи склеру (білок ока). Собака перебуває на межі і дуже виразно просить нарешті відчепитися від нього.

Завмирання. Якщо собака раптом перестає рухатися, напружує тіло й ніби застигає, це може свідчити про сильний дискомфорт, страх або реакцію на загрозу. В такий момент не варто наближатися чи намагатися торкнутися тварини.

Притиснуті до голови вуха, хвіст між задніми лапами, вигнута спина. Це сигнал: «Відійди подалі, я боюся». Така поза свідчить про страх або дискомфорт. Якщо собака намагається відступити, не варто переслідувати його чи наполягати на контакті.

Настовбурчена шерсть на шиї і спині при притиснутому хвості. Це явище має назву пілорекція, відбувається під дією викиду адреналіну (як «гусяча шкіра» у людей) і вказує на сильне збудження чи страх. Може супроводжуватися гарчанням.

Вишкір зубів. Це не посмішка, а демонстрація: «У мене є зуби, не змушуй мене пускати їх в хід». Краще не провокувати подальшу реакцію й дати собаці простір.

Гарчання. Це недвозначне і рішуче прохання негайно припинити взаємодію. Собаці може бути страшно, боляче або неприємно те, що відбувається.

Різкий уривчастий гавкіт низького тембру, який чергується з гарчанням. У поєднанні з напруженим тілом та прямим поглядом – це повідомлення про готовність виявити захисну агресію. Це так, ніби людина вигукнула: «Йди геть, або я тебе вдарю!» У такій ситуації краще не наближатися, не робити різких рухів і в жодному разі не намагатися торкнутися тварини.

Варто зауважити: жоден із цих сигналів не варто тлумачити окремо від загальної пози собаки й ситуації. Слід спостерігати за рухами собаки загалом і враховувати супутні обставини.

Як правильно «відповісти» на собачі сигнали?

Загальні правила безпеки однаково корисні і тим, хто боїться собак, і тим, хто живе з ними поруч:

  • Дайте собаці простір. Помітили ознаки напруги — збільште дистанцію. Хай це буде сигнал примирення вже з вашого боку.
  • Не дивіться впритул і не нависайте. Для собаки прямий погляд, особливо згори — це виклик.
  • Не біжіть, не відскакуйте, не розмахуйте руками, ногами чи речами. Зупиніться, відведіть погляд убік, вирівняйте дихання і повільно, спокійно відступіть.
  • Не торкайтеся чужих собак без дозволу власника. А отримавши дозвіл, зачекайте, поки песик сам підійде обнюхати вас. Якщо він цього не робить, відвертається чи облизується — це означає, що в цей момент у нього є причини не бажати спілкуватися.
  • Не карайте свого улюбленця за гарчання. У собаки повинна бути можливість зробити попередження.
  • Не змушуйте собаку терпіти обійми, особливо дитячі. Навчіть дітей помічати, коли тварині краще дати спокій.

Звісно, собаки залишаються тваринами і з цим треба рахуватися. Але коли ми розуміємо їх краще, вони перестають бути загадкою, а це допомагає поступово звільнитися від страху.

Якщо ж страх настільки сильний, що погіршує якість життя, є сенс звернутися по допомогу до фахівців. Сучасна психологія володіє ефективними методиками корекції специфічних фобій.

***

*З особистого досвіду

Багато років я уникала собак через неконтрольований страх перед ними. Всі вони здавалися мені шаленими істотами, які обов’язково нападуть на мене за першої нагоди. Мені й на думку не спадало, що у собаки може бути своє сприйняття навколишнього світу, свій настрій і що більшість собак загалом не прагнуть когось кусати, якщо без цього можна обійтися. І, звісно, ніхто не розповідав мені про мову тіла собак, за допомогою якої з ними можна порозумітися. Вивчати її довелося вже на прикладі власних улюбленців — на той час мій страх уже минув, поступившись місцем повазі, цікавості і свідомій обережності.